» » » Поетична творчість Олексія Станіславовича Бондаря

Культура / Поезія і проза

Поетична творчість Олексія Станіславовича Бондаря

Поетична творчість Олексія Станіславовича Бондаря

До 80-річчя від дня народження журналіста, поета, Почесного громадянина м.Сокиряни Олексія Станіславовича Бондаря

Він живе в нашій пам`яті. Його думки, мрії, прагнення навічно закарбовані в публікаціях, які зберігають десятки річних підшивок «Дністрових зір», а також дві поетичні збірки «Нев`януча весна» та «…Всіх вас ніжно любив». На честь Олексія Бондаря названо у Сокирянах вулицю. На його будинку встановлено меморіальну дошку. Його поетичні твори й сьогодні відзначаються актуальністю. У журналістському середовищі Буковини пам`ять про Олексія Станіславовича Бондаря не згасає. Його вихованці (а він умів бути наставником) працюють у різних регіональних, обласних та навіть закордонних ЗМІ. Почитаймо знову Олексія Бондаря, він актуальний і сьогодні.


Поезіє, – сестро палка і вродлива

Поезіє, – сестро палка і вродлива,

Любове, розрадо й порадо моя,

З тобою і в скруті був я щасливим,

Мужнів й гартувавсь у щоденних боях


З байдужими й злими. Наснаги і сили

Мені додавала в безпомічні дні.

Навчила мене цінувати красиве,

Сприймати, мов душу народу, пісні.


Тож прошу як брат, поможи Україні

Здолати невірних в нелегкий цей час.

Не дай із країни зробити руїну,

Врятуй од жебрацтва духовного нас.


До Музи

Поезіє, любове незрадлива,

Моя кохана і моя сестра!

З тобою був натхненний і щасливий,

Долав не раз зневіри біль і страх.

Тобі одній я вірний до останку,

Бо навіть в час засмучений, гіркий –

Вела мене крізь ночі у світанки,

В калюжах вчила бачити зірки.


Кожного, мов батька, обіймаю

Коли дивлюся з присмаком гірким.

Як осінь жовте листя обриває, —

Я думаю про Вас, фронтовики,

І кожного, мов батька, обіймаю.


Немає у моїм житті рідніш,

Нема людей дорожчих в цілім світі –

За тих, що перейшли війни рубіж,

Чия нам сивина, як сонце, світить.


Крізь відстані, тривоги, крізь роки,

Крізь радощі, крізь болі і крізь втрати –

Я думаю про Вас, фронтовики,

Батьки, діди і ратаї — солдати.


Ви Землю врятували од чуми,

Від рабства врятували Україну, —



Про це я пам`ятаю кожну мить,

Цю пам'ять передам онуку й сину.


Ви гордість наша й честь, фронтовики,

І щоб не сталось з нами у цім світі,

Допоки сяють сонце і зірки,

Ми спадкоємці Ваші, Ваші діти.


Ми труднощі усі переживем,

Ми подолаєм будь-які дороги,

Бо з нами наша молодість живе,

І мужність. І безсмертна Перемога.


Коли дивлюся з присмаком гірким,

Як край мій рідний птахи покидають,

Я думаю про Вас, фронтовики,

І вдячним серцем всіх Вас обіймаю.


Сповідальне

Моєї в тім нема вини,

Що я на п'ятий день війни

Побачив вперше білий світ,

Який терпів розруху, гніт,

Що од фашистської орди

Був чорним, сірим і рудим...

Горіли в небі літаки,

Немов палаючі зірки,

На землю падали вони...

Моєї в тім нема вини,

Що народивсь я на війні

В страшенну зливу. У багні

Були старенький кінь і віз,

Який, здавалось, в пекло віз

Бабусю й матінку мою...

В той день мій дід поліг в бою,

Зостався батько без ноги —

Її відняли вороги.

Гриміло все довкіл, гуло,

Диміло спалене село,

Що залишили втікачі

Під свист снарядів уночі...

Також не винен я у тім,

Що спопеляючий цей грім

Моє дитинство обпалив,

І слід назавжди залишив

В моєму серці, у душі...

Шкільні мої товариші,

Ви ж не забули ті роки,

Час повоєнний той, гіркий...

Як вилізали ми з біди,

Як їли кашу з лободи,

З кропиви їли борщ пісний...

Чекали всі тоді весни,

Неначе нового життя,

Немов путівки в майбуття.

Ми жили з поля і ріки —

Ловили рибу, колоски

В торби збирали в світлі ночі,

Щоб не потрапить у в'язницю,

Знущань зазнали бідні й ниці

Моя рідня, односельчани...

Півсотні років зла й обману

Я з ними теж тягнув цей віз

В соціалізм та комунізм.

За Сталіним із ними плакав,



А згодом «їв печені раки»

На пленумах і на бюро,

Що не туди повів перо,

Що написав листа вівчар

Не так, як думав секретар.

Я відчував себе рабом…

Та ось усе пішло на злом,

Та ось нові часи настали –

Вже незалежними ми стали,

Але полегшення немає –

Щодень свої своїх карають.

Хаос повсюди й тарарам –

Хіба ще більше треба драм,

Коли мільйони жебракують,

А казнокради розкошують.

Коли батьки голодні й діти,

Коли день завтрашній не світить.

Коли зневіра всюди й сум,

Коли і гідність, і красу,

Мов цвіт нев`янучий калини,

Ми топчем неньки – України.

То, може, наша є вина,

Що не стихія, не війна,

Не Божа кара, ані Воля –

Заводять знову нас в неволю.

Ні, мабуть, це вже не секрет,

Що тільки наш менталітет

У наших бідах усіх винен…

Тож є у тім й моя провина,

Що я не мужній, не одважний,

Байдужий зрідка і продажний.

Що за Вкраїну і народ –

Боюся кинутись на дот.

Живем в зневірі і нарузі,

Бо і тепер, як і в Союзі,

Ще огладаємось назад,

Щоб не потрапити в «дисбат».

Бо що там тії партократи –

Проти так званих демократів,

Які під себе все гребуть,

А чесним жити не дають.

Тож, мабуть, в тім моя вина,

Що ні бідарство, ні війна

Мене (та й інших) не навчила

Боротись і перемагать –

І волю справжню здобувать!



На маминому подвір'ї

Ой ви, квіти милі, трави біля хати,

Що ж ви так розквітли, розрослись,

Ніби вийде мати знов вас доглядати,

Говорити з вами, як колись.

Ніби її погляд, її усміх ніжний

Буде вас ласкати з сходу й до зорі.

Побіліла з горя вишня білосніжна,

Засмутився місяць ясний угорі.

Вже навчився, мабуть, все я цінувати,

Що є найдорожчим, гарним,мов пісні,

Та найбільше був я радістю багатий

В дні, коли всміхалась матінка мені.

Ой ви, квіти ніжні, трави незім'яті,

Що ж ви так розквітли, розрослись,

Ну якої пісні вам ще заспівати,

Щоб всміхнулась мама, як колись?


Який милий цей світ...

Який милий цей світ із грибними дощами,

Мокрим листям дерев, ніжним блиском очей,

Хвилюванням стрічань і печаллю прощання,

Сподіванням світанків, безсонням ночей.

Який дивний цей світ і який загадковий

Красотою троянд, глибиною понять...

Срібен місяць вгорі, наче щастя підкова,

Зорі, мабуть, людьми, люди – зорями снять...

Як же світ цей безмежний в маленькому серці

Обігріти добром і навік зберегти.

Як звичайним життям і звичайною смертю

Засвітити майбутнього дивосвіти.


Добром прорости моє слово...

Добра шукаю в погляді і слові,

У рідних, близьких і далеких теж.

Шукаю честі, мужності, любові,

Та їх хіба так легко вже знайдеш


У нашій суверенній Україні,

У нашій мафіозно золотій,

Коли в серцях зневіра і руїна,

Коли слова брехливі і пусті


Кидають, мов сміття, народу в очі

Нахабно можновладницькі чини.

Коли діла у них темніші ночі,

І кримінальні, як злодійські сни.


Немов під час чуми шумлять бенкети,

Шумлять, неначе поминки, по нас.

Тож не мовчіть, учені і поети

У цей державорозбудовний час.


Знайти потрібно зернятка любові,

Які розвіяв вітер — суховій.

Тож прорости, болюче моє слово,

Хоча б одним зернятком. І дозрій —


Зернятком правди, гідності, прозріння,

І poзpocтиcя Деревом Добра,

Щоб нинішнє й наступні покоління

Вже не здолав іуди підлий страх.


Щоб наші діти, правнуки, онуки,

Жили як справді вільні козаки.

Щоб радістю цвіли поля і луки

Під оберегом Божої руки.


І в останню прощальну мить...

І в останню прощальну мить

Я подивлюсь вам зоряно в очі,

І промовлю серцем: „Болить...

Бо сказати безмовно хочу,

Що я всіх вас ніжно любив,

Своєрідно і непомітно,

Як колись любили раби

Безнадійно і безпросвітно...”

І в останню прощальну мить,

Перед тим, як летіти у Лету,

Прошепочу: „Яка блакить!..

Як я заздрю митцям, поетам,

Що оспівують цю красу,

Бо не можуть жити без неї,

Переплавляють в радість сум,

І вирощують орхідеї...”

І в останню прощальну мить

Я лукавити вже не зможу,

Не накажу любові: „Цить»!

Не відхилю більш милість Божу.

У слово душу переллю...

У слово душу переллю,

У ньому радощі, тривоги,

Усі стежки земні, дороги,

Усе, що так любив й люблю.

Без слова нас би не було,

Не знала би душа світання.

Лише в людському спілкуванні

Слово зміцніло, розцвіло.

О, слово рідне, ти мене

Не раз од болю лікувало.

Хоч знав і труднощів чимало,

Та вірив, що усе мине.

Коли зігріте словом серце,

Мов птах, у небо полетить,

Бо слово – то людське безсмертя,

Земна краса й небес блакить.

Бо слово – то розмова з Богом,

Душі духовний з ним зв’язок,

Тож вирушаючи в дорогу,

Звіряйте з словом кожен крок.

У слово душу переллю

Я без вагання і жалю,

Бо слово – то поета суть...

Слова в простори понесуть

Його думки і почуття

Про диво і красу життя!


Спокута

Найдорожче що мав – не зберіг –

Розгубив на життєвих дорогах.

Є у світі багато доріг

І одна найсвітліша – до Бога.

Та я нею чомусь не ішов,

І так довго блудив манівцями.

Розминулась зі мною любов –

Тож прийшов до пекельної брами.


Аж тепер я, на жаль, зрозумів,

Що мені вже ніхто не поможе,

Якщо за неспокуту гріхів

Одвернувся од мене ти, Боже.

І тому я благаю Тебе –

Дай мені сили духу і віри.

Серце й зір підніми до небес,

Щоб я все ж полюбив і повірив.



Джерело: Газета "Дністрові Зорі" №24 від 11.06.21 р.

Коментарі для новини

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм іменем.

Написати свій коментар:

Схожі новини

Приєднуйтесь

Важливо почути кожного. Підбірка свіжих новин із сайтів району.

детальніше

Відомі діячі

  • Блинду Федір Васильович
  • Козак Василь Васильович
  • Бондар Олексій Станіславович
  • Мафтуляк Михайло Васильович
  • Нагірняк Іван Семенович
  • Лісогор Катерина Іванівна
  • Грейцар Максим Віталійович
  • Гадзій Василь Васильович

Герб СокирянСокиряни

Регіон: Чернівецька область

Населення: 9067

Площа: 14.8 км²

День міста: 12 липня

Міський голова: Козак Василь Васильович

Перша згадка: 1666

Статус міста з 1966 року