» » » Галина Будняк про поета О. Бондаря

Культура / Поезія і проза

Галина Будняк про поета О. Бондаря

Галина Будняк про поета О. Бондаря

Життя, віддане журналістиці

…Я до краси завжди хиливсь,
усю дорогу.
Душею, серцем їй моливсь,
неначе Богу.


Чи не тому стежка від рідної хати на Поділлі привела його в журналістику, в „Дністрові зорі", де зміг найповніше себе реалізувати: бачити красу навколишнього світу та людини і відображати її у своїй поезії, прозі. 


Олексій Станіславович Бондар...


Майже 40 літ це ім'я на повний голос звучало в нашому районному часописі «Дністрові зорі». Сотні публіцистичних виступів, розповідей про ветеранів війни, людей праці. А його вірші окрилювали, закликали любити Вітчизну, батьківську хату, жінку, дітей, життя. Вони спонукали до роздумів про призначення людини на цій землі...


Олексій Бондар спалахнув яскраво, згорів несподівано... Це про нього ми сьогодні кажемо: світла пам'ять людині, чия творчість переживе його надовго. Читаючи збірки «Нев'януча весна» та «Вас всіх ніжно любив», які Олексій Станіславович залишив нам у спадок, чуємо його схвильовано-проникливий голос; слухаючи пісні, написані на його вірші композиторами Михайлом Мафтуляком, Володимиром Давиденком, Іваном Беніцьким, Михайлом Рожком, відкриваємо для себе нові грані його таланту, його ранимої, ліричної душі.


Він любив музику. Любив слухати її наодинці. Мав гарний голос і любив співати. Тоді оживали в його пам'яті найсонячніші миттєвості життя. У тому числі, зустрічі з відомими талановитими особистостями України, які залишили в його серці глибокий слід, збагатили його духовно, — Платоном Вороньком, Борисом Олійником, Іваном Драчем, Лесею Клименко, Леонідом Горлачем. Миколою Бакаєм, Назарієм Яремчуком, Галиною Тарасюк, Вірою Китайгородською, Володимиром Михайловським.


Як колега, редактор цінував співпрацю у рідній газеті з Іваном Чайкою, Євгеном Зарицьким. Юхимом Гусаром, Михайлом Брозинським, Костянтином Савченком, Олександром Чорним, Іваном Нагірняком, Анатолієм Брижатим...


Згуртував у районне літературно-мистецьке об'єднання «Польова веселка» досвідчених і молодих поетів: Василя Гандзія, Володимира Мартинюка, Дмитра Цілуйка, Тамару Лаврук, Інну Гончар, Світлану Мельник. Щиро радів їхнім успіхам, брав активну участь у літературно-мистецьких заходах. Він був частим і бажаним гостем в учнівських колективах. Благословив створення в Сокирянській школі № 1 літературної студії „Самоцвіти", „Молоду Просвіту".
Не без участі Олексія Бондаря, його порад, іноді принципової і справедливої критики, професійно зростали молодші колеги Катерина Тищенко, Валентина Гафінчук, Людмила Грубляк… Його загострене почуття справедливості, його ставлення до життя не завжди однозначно сприймало навіть найближче оточення. Як писав у своєму біографічному вірші поет,


Моєї в тім нема вини,
Що я на п'ятий день війни
Побачив вперше білий світ,
Який терпів розруху, гніт,
Що від фашистської орди
Був чорним, сірим і рудим.


„Нашу гірку й небезпечну евакуацію на Одещину ніби оплакував проливний червневий дощ, – згадував він. – Війна... позбавила мене радості дитинства".


Із синівською ніжністю і любов'ю розповідав поет про свою матір Надію Федорівну – багату душею жінку, активну учасницю художньої самодіяльності, яка співала в хорі-ланці. Не обділив Бог талантом і його батька-фронтовика – Станіслава Мартиновича, який мав неабиякі художні здібності.


Коли в душі змовкають солов`ї, –
Лечу щоразу птахом піднебесним,
Туди, де все життя батьки мої
Стрічали в праці життєдайні весни.


– Поезія і пісня зігрівають і осявають усе моє життя, – ділився сокровенним з читачами районки в одному з інтерв'ю Олексій Бондар. –... Слухаючи щиру, талановиту пісню, подумки бачу найближчих і найрідніших мені по духу людей, мальовничі краєвиди нашої чарівної і водночас багатостраждальної України.


Перший розділ своєї поетичної збірки він назвав „Болить Україна у серці моїм". Вона дійсно боліла його як людину, громадянина, журналіста. Один за одним народжувалися вірші у неспокійні і разом з тим яскраві дні листопадово-грудневих подій 2004 року. Серцем Олексій Бондар, голова міського осередку „Просвіта", був зі своїм народом, тому що


„Так жити надалі не маємо права..."
бо ,,... Втрачаючи совість – втрачаєм державу,
втрачаючи совість – втрачаєм себе."


Він казав, що не треба відкладати життя на завтра: радість треба творити сьогодні. Найбільшу радість і втіху він мав від дітей і трьох внучечок-сонечок - Лілії, Аліни та Настусі. Хотів бачити їх щасливими, розумними і чемними.


Буковина і Поділля –
Два в житті моїм крила.
Вони в серці неподільні,
В них все краще ожива.


На Буковині, яка стала для нього рідною, знайшов і свою суджену. Раїса Василівна стала не лише матір'ю для його синів Вадима й Романа, а й вірним другом, порадницею, першим слухачем і критиком поезій, народжених у любові.


Тож дай, кохана, мені руку,
До серця ніжно пригорнись.
Нас жде усіх колись розлука,
А зараз — сонечком всміхнись.


Олексій Бондар найбільше любив і шанував, як він сам зізнавався, людей творчих, які залишають гарний слід на землі у друкованому слові, книгах, музиці, живопису…
Його творча спадщина високо оцінена сучасниками, а ще більше поцінування вона отримає в майбутньому, коли побачать світ усі його вірші...


Он собирался многое свершить,
Когда не знал про мелочное бремя,
Но жизнь прошла... на то, чтоб жизнь прожить.
По мелочам цените, люди, время.


Він заповідав, щоб ми навчилися бачити в інших добро і світло: коли сходить і світить сонце, коли сяють зорі. Тоді світ ніколи не буде чорним.


Відкинути дрібниці та образи,
Із вічності поглянути на мить,
І пам'ятати лиш цілющі фрази,
Впускати в душу лиш любов-блакить.


Був переконаний, що важливо вміти зупинити прекрасну мить конкретно зробленою доброю і корисною справою не стільки для себе, як для інших людей...
Мить життя Олексія Станіславовича Бондаря зупинилась у зеніті його творчого злету. За два тижні до його 64-ої весни...
Спалахнув яскраво, згорів передчасно. Але світло пристрасної душі поета довго осяватиме серця тих, хто його знав і любив.


Горить свіча на Вашому столі –
Зимовий день у сонячному злеті
Зібрав у миті спогади й жалі,
А чистий аркуш кличе зранку: «Де ти?»...


Галина БУДНЯК,
член Національної спілки
журналістів України.


Буває тільки на весні


Буває тільки на весні

Така щемлива голубінь.

Та ще у мрії чи у сні,

Коли небесна пада тінь

На землю грішну і святу

У цей прекрасний ніжний час,

Коли корону золоту

Надіне Бог на мить на нас.

Тоді душа, мов птах, летить

Кудись за гори і моря,

У це безмежжя, цю блакить,

Де світить Вічності зоря.

Де зла і ницості нема,

Немає болю, війн і бід.

І лиш Любов цвіте, мов мак,

І є лиш радість і політ.

У дні без хмар і без пітьми –

Стаєм світлішими людьми.

Весняне сяйво висоти

Нас кличе всіх до доброти.

До чистоти і до краси –

Зве світ небесної яси.


Не завернула ти мене з дороги


Не завернула ти мене з дороги,

Яка вела мене од тебе вдаль.

І не гукнула ти мені з порога –

І я пішов. І жаль тепер, ой жаль,


Що я тоді чомусь не озирнувся,

Не залишивсь з тобою назавжди.

Крізь літа й зими йшов, і сам не зчувся,

Як замели сніги твої сліди.


Та мить, немов блакить


Ви пам’ятаєте цю мить –

Прекрасну, неповторну...?

Вона в мені ще струменить,

Звучить, немов валторна.


Я Вас у танці пригортав,

Як найдорожчу в світі.

Поцілував м’які вуста –

Наче прощався з літом.


Духів чудовий аромат

Мене п’янить ще й досі –

Так, ніби розвеснілий сад...

Як жаль, що уже осінь.


Я в ці хвилини був Поет,

А Ви – вся веселкова.

І шкодував, що Ви не Кет,

А я не Казанова.


Я ніжність пив в хвилини ці,

Мов найсолодший трунок.

Ще відчуваю на лиці

Ваш теплий поцілунок.


Ви пам’ятаєте цю мить?..

Чи Вам її не треба?

Вона для мене, як блакить,

Осонценого неба!


Тобі в День твого Ангела

 замість баксового дарунка


Дружина, мила, із нагоди свята,

На цій із найзагадковіших планет,

Дозволь мені тобі подарувати

Душевних слів нев’янучий букет.


У цім букеті чарівні є квіти,

Яких тобі в житті не дарував.

В нім сонце й місяць, ясні зорі світять,

Є відблиск ранків й золотих заграв.


В букеті цім є проліски чудові,

Троянди є і яблуневий цвіт.

А ще любов у кожнім щирім слові,

І диво кращих весен, кращих літ.


Дружино люба і синів двох мати,

У цей нелегкий для усіх нас час,

Дозволь мені за все тебе обняти

І побажати без красивих фраз


Тобі добра і доброго здоров’я,

Надії й віри на багато літ,

Зігрітих щастям, ніжністю, любов'ю.

Хай тебе люблять люди і цей світ.


Колегам-дністрозорівцям


Друзі, колеги надійні мої,

Гляньте довкіл – як співає природа.

Є в Україні ще солов’ї,

Є ще надія в народу:

Що об’єднає нас спільна мета,

Задля якої на світ народились,

Що збереже нас любов, доброта,

Предків могили.


Друзі, колеги незмінні мої,

Кличе Вкраїна, волає:

Досить розбрату, досить боїв –

Шлях цей веде не до раю.


Виженем з душ і гординю, і сум,

Заздрість і зло – від яких усі біди.

Будем леліяти гідність й красу,

Тільки не ницість і бідність.


Друзі мої, словодарці мої,

Слово – це наш оберіг, наша зброя,

Тож хай співають у нім солов’ї,

Рани сердечні загоять.


Я ці рядки написав уночі:

Думав з любов’ю про вас і про Бога.

Годі шукати до щастя ключі, –

Якщо у пітьмі ми шукаєм дорогу.


Хоч літа повернули на осінь


Хоч літа повернули на осінь,

Та душа ще зосталась у літі.

І співає вона іще досі,

Що з твоєю їй тепло і світло.


Що з тобою їй мрійно і рвійно,

Розквітають чуття, наче квіти.

Хоч життя і цей світ ненадійні,

Та забагливі ми, ніби діти.


Нам так прагнеться ніжності й дива,

Доброти і добра. І любові.

Щоб ми вічно були молодими,

І красивими в ділі і слові.


Ти для мене – мов свято у будні,

Наче радість свята і пречиста.

Ти полегшуєш дні многотрудні,

Полотно сіре робиш барвистим.


Тож спасибі тобі за те світло

І тепло, що в мені воскресила.

Що мене повертаєш у літо,

Що снаги додаєш мені й сили.


Молитва


Господи, як хочеться краси –

Теплої і чистої, мов сльози.

Вмитися краплинками роси

І забути віхоли й морози.


Господи, як хочеться добра –

Світлого, мов небо. Вселюдського.

Подолати біди, ницість, страх,

Всі круті, неправедні дороги.


Господи, людину возвелич.

І прости гріхи її одвічні.

Так щасливих хочеться облич

І щоб щастя жило в світі вічно.


Щоб щодня лунав дитячий сміх,

А жінки цвіли, неначе квіти.

Щоби кожен з нас любити міг,

Чисто так, як люблять тільки діти.


Пам’ятаєш, сестро...


Пам’ятаєш, сестро. Пам’ятаєш, люба,

Росяне дитинство, хату в цвіті лип.

Як рожевий ранок лиця нам голубив,

Кликала нас річка вглиб!


Пам’ятаєш, сестро, мальви біля хати,

Пахощі барвінку, м’яти під вікном.

Як співала мама, як ішли дівчата

У стрічках весільних з піснею селом.


Пам’ятаєш, сестро, як в студентське місто

Привезла з собою ти сільську красу:

Хусточку тернову, голубе намисто,

Як беріг від хлопців я твою красу.


Відлетіли роки у краї далекі,

Відбуяли весни, літо одцвіло,

Та нас вдячна пам’ять, наче ті лелеки,

Повертає знову в ріднеє село –


Де усе до болю дороге і миле,

Де у кожній стежці – юності є слід.

Де любов говорить, хоч мовчать могили,

Звідки сяє сонце на весь білий світ.


Джерело: Газета "Дністрові Зорі" №26 від 25.06.21 р. 


Коментарі для новини

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм іменем.

Написати свій коментар:

Схожі новини

Приєднуйтесь

Важливо почути кожного. Підбірка свіжих новин із сайтів району.

детальніше

Відомі діячі

  • Блинду Федір Васильович
  • Козак Василь Васильович
  • Бондар Олексій Станіславович
  • Мафтуляк Михайло Васильович
  • Нагірняк Іван Семенович
  • Лісогор Катерина Іванівна
  • Грейцар Максим Віталійович
  • Гадзій Василь Васильович

Герб СокирянСокиряни

Регіон: Чернівецька область

Населення: 9067

Площа: 14.8 км²

День міста: 12 липня

Міський голова: Козак Василь Васильович

Перша згадка: 1666

Статус міста з 1966 року