» » » Скаржитись і нарікати не в його манері…

Культура / Історія

Скаржитись і нарікати не в його манері…

Скаржитись і нарікати не в його манері…

СПОГАДИ ЛІКВІДАТОРА АВАРІЇ НА ЧАЕС.

Сьогодні він проживає в рідних Сокирянах, веде спокійний спосіб життя, займається домашнім господарством, бджільництвом, власноруч робить у своєму будинку ремонт і, як справжній чоловік твердо переконаний, що має оберігати свою кохану дружину, надійну подругу – Наталю Микитівну, яка чимало пережила з ним разом. І тільки їхня пам’ять береже не одну таємницю, трепет і спогади, які колись зробили голову сивою.

Микола Васильович Савчук – ліквідатор аварії на ЧАЕС, льотчик, полковник у відставці, голова Чорнобильців Сокирянського району, приклад хоробрості. Він колись не знав, що таке спокій. Напередодні дня ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції Микола Васильович розповів про своє життя і про те, як у далекому 1986 році доводилось творити історію, заглядаючи смерті в очі.

− Закінчивши авіаційне училище, я служив на Далекому Сході в морській авіації… У військових авіаторів життя − це постійні польоти-перельоти. Я був наймолодшим пілотом. На той час мені виповнилося 19 років. Згодом був переведений у східну Німеччину, де я прослужив 5 років. Потім − служба у Львівському авіаційному підрозділі, де польоти здійснювали на важких вертольотах МІ-6-велетнях, які між собою ми жартома називали «мішками». Далі, майже рік – Афганістан і знову Львів.
у квітні 1986 року, коли стався фатальний вибух на ЧАЕС, вийшов наказ на виконання спеціального завдання. Важкі вертольоти негайно по тривозі вилетіли на його виконання. Я був у складі команди. Тоді мені було 36 і я уже був батьком було трьох діток. Все сталося раптово, як мовиться, не ждано. Про мету перебування в Чорнобилі, про наше завдання тоді не можна було розголошувати і навіть моя дружина дізналася, що я серед приборкувачів техногенної стихії над реактором вже опісля − з радіо та телебачення. 

Одними із перших 27 квітня ми вже виконували покладене на нас завдання. Аби зменшити викиди радіоактивних речовин в атмосферу, опускаючись над самим реактором, з повітря ми закидали в жерло атомного вибуху спеціальну суміш, потім з потужного вертольота скидали за один виліт у саме місце вибуху 15 тонн свинцю (шматками по 45-60 кг, які підвішували до гвинтокрила) Таких вильотів за день було до 16-и. Як правило, у нас мало бути 6 членів екіпажу. Оскільки на той час дозиметри зашкалювало від неймовірного рівня радіації, вже тоді ми (на свій розсуд) вирішили літали меншим складом, залишаючи молодих хлопців (бортмеханіка, бортрадиста і штурмана) за 15 кілометрів від місця проведених спеціальних дій.

Наші машини повинні були замінити вертольотами з іншого підрозділу, але вони з невідомих причин відмовились це робити, і тому наш екіпаж виконував завдання довший термін, ніж можна було перебувати в зоні радіації (з 27 квітня по 4 червня). Я переконаний, що саме через таке тривале опромінення чотирьох хлопців з нашого екіпажу, на жаль, уже немає в живих. Але завдання для військових – то обов’язок. Саме це, а ще не усвідомлена тоді ще ядерна небезпека змушувало виконувати наказ… І ні в кого навіть не виникало бажання про щось запитувати. Та, мабуть, ніхто з командування й не став би слухати нас… Мовляв, накази не обговорюються… Отож, безліч питань, як тоді, та й сьогодні ще  залишилися без відповідей. І результати перебування у зоні ядерного Чорнобиля та й поза зоною відомі − багато людей давно вже померли, багато стали інвалідами…

Після Чорнобиля членів нашого екіпажу нагородили орденами, і командир Львівського округу на своєму вертольоті доправив нас до Львова у військовий госпіталь для двотижневої обов’язкової реабілітації. Там нам проводили різноманітні оздоровчі процедури, зокрема двічі оновлювали кров, щоб зменшити ризик невиліковних захворювань крові. Після госпіталю за особливі заслуги кожному учаснику дали сімейні путівки у санаторій космонавтів, який знаходився під містом Сочі. Умови дуже гарні. Ставлення до нас тоді було справді гідне. Сьогодні все не так: нас згадують лише зрідка, на річниці. 

У подальшому моє завдання полягало в підготовці та перепідготовці льотчиків у центрі льотної підготовки на найважчих у світі вертольотах МІ-26 (наш екіпаж уже був перекваліфікований саме під них).

Опромінення дало про себе знати, і одного разу у польоті під час різкого зниження висоти, я втратив свідомість. Якби я літав сам це був би кінець, але, на щастя, нас було двоє, і другий пілот зміг посадити гелікоптер самостійно. Всі залишилися живі. Відтак фізично я вже не міг повноцінно літати, як раніше, мене «списали» з льотної служби і направили в Броди заступником командира наземної частини, де я прослужив до 1993 року. Звільнився за власним бажанням. Як кажуть, «Служити б радий, але прислужуватися нудно».

Авіація – справа небезпечна. За час своєї служби мені довелося побачити 51 смерть льотного складу, а також передбачити три авіакатастрофи. Пам’ятаю, як під час перевезення таємного вантажу зупинився двигун, парашутів тоді в нас не було, лише спеціальні жилети. Екіпаж доклав максимум зусиль щоб привести в дію двигун, залишитись живими і доставити вантаж за місцем призначення. І в нас це вийшло. Саме тоді нам присвоїли вищі звання ще в повітрі, а погони вручили при посадці літака. Ось такі екстремальні випадки з життя і зробили мене сивим.

З часом, так як літати за станом здоров’я вже було не можна, а іншого військового життя мені й не хотілося, я змінив його кардинально і влаштувався працювати у Бродівське лісництво, що знаходилось у льотному гарнізоні Львівської області, де працював 8 років. Ліс мене надихав. Неабияка радість: височенні сосни, чисте повітря, гриби і душевний спокій – це було мені необхідно після всіх тривог і життєвих перепетій у моєму житті. 

Як військовий, я не звик скиглити і, хоч зараз дуже не легкий для України і для всіх нас час, не можна опускатися на дно і скаржитись – це ні до чого хорошого не призведе. Згодом, коли почала хворіти моя мама, я повернувся у рідне місто, у батьківську хату, куди, чесно кажучи, мене і тягнуло».

Тут проживає та будує своє сьогодні військовий пенсіонер, власник численних нагород Микола Васильович разом із своєю дружиною Наталею Микитівною. Разом вони облаштовують своє гніздечко в спокої і злагоді. Будучи постійно зайнятим раніше – льотчик в душі завжди має чим себе зайняти. Єдине, що важко – це те, що діти дуже далеко і приїжджають рідко, проте тут Микола Васильович має чим пишатися. Старша донька Лариса – кандидат фізико-математичних наук, молодша Ельвіра − військовослужбовець,  проживає в Одесі, син Максим продовжив батьківську авіаційну справу. Тепер він конструктор-авіатор у Києві. А ще дідусь з бабусею мають чотирьох онуків − славних хлопчиків, яких завжди раді чекати у себе в гостях. Для них дідусь завжди знайде цікаву історію із свого життя, а їх у його життєвій скрині ой як багато.

За розмову подякувала Ірина МАКОВЕЙ.

Посилання на джерело

Схожі новини


Коменатрі для новини

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або увійти на сайт під своїм іменем.

Написати свій коментар:

Приєднуйтесь

Важливо почути кожного. Підбірка свіжих новин із сайтів району.

детальніше

Відомі діячі

  • Козак Василь Васильович
  • Блинду Федір Васильович
  • Бондар Олексій Станіславович
  • Мафтуляк Михайло Васильович
  • Нагірняк Іван Семенович
  • Лісогор Катерина Іванівна
  • Грейцар Максим Віталійович
  • Гадзій Василь Васильович

Герб СокирянСокиряни

Регіон: Чернівецька область

Населення: 9067

Площа: 14.8 км²

День міста: 12 липня

Міський голова: Равлик Василь Степанович

Перша згадка: 1666

Статус міста з 1966 року